Зцілення Приходить не Через Розуміння, а Через Присутність.

На перших місяцях війни моя знайома втратила чоловіка і залишилася зі своїм горем майже наодинці. Ми були в різних містах: я — у Києві, вона — далеко. Я підтримувала її, як могла. Поруч був ще її брат. І з часом стало помітно: інших майже не залишилося.

Знайомі й подруги зникали тихо, без пояснень, ніби поступово відходили вбік. Вона питала, чому так відбувається. Я відповідала так, як відчувала: людям страшно бути поруч зі смертю, страшно залишатися біля того, що неможливо виправити. Чужий біль руйнує ілюзію безпеки й змушує дивитися туди, куди багато хто не готовий дивитися.

Бути поруч із горем — означає витримувати його, не закриваючи, не виправляючи, не намагаючись зробити менш болючим. І не всі здатні не відвести погляд, коли біль іншого стає надто близьким. Часто люди відступають не зі злості й не з байдужості, а через власну безпорадність.

Згодом моя знайома почала віддалятися від усіх. У якийсь момент — і від мене також. Без конфліктів, без пояснень, хоча вона не раз говорила, що моя присутність була для неї важливою. І тоді стало зрозуміло: іноді люди йдуть не тому, що поруч було погано, а тому, що поруч було надто справжньо.

Ті, хто був поряд у найтемніший період, залишаються носіями пам’яті про нього — про біль, зламаність, про стан, у якому неможливо було втриматися самостійно. Поруч із такими людьми важко зробити вигляд, що цього не сталося, і важко будувати нове життя, не торкаючись місця, де все обірвалося.

Після великої втрати людина не повертається до себе колишньої — вона стає іншою. Іноді, щоб жити далі, психіка обирає відстань навіть із тими, хто був опорою. Не як відмову від вдячності, а як спосіб вижити.

Цей текст не про зраду і не про провину. Він про те, що присутність — це найвища форма підтримки, і не всі можуть її витримати. А іноді — не всі можуть залишитися поруч із тими, хто бачив їхній біль надто близько.

Твій біль не був надмірним.

Він просто потребував присутності.

Тетяна Пелех психотерапевт.🤞