Я Хочу Любові, Але Вона Мене Лякає.

Буває так, що людина щиро хоче любові.

Хоче, щоб її обіймали, розуміли, щоб поруч був хтось рідний і близький.

Але щойно любов з’являється — стає страшно. Наче всередині щось зривається з місця: з’являється тривога, ревнощі, потреба все контролювати або втекти.

І тоді любов перетворюється на гойдалку:

то сильне «я без тебе не можу», підтримку, ніжність, розуміння;

то «залиш мене, не підходь», можуть бути ображання, приниження, знецінення, «замороженість».

Так часто буває у людей, яким у дитинстві не вистачало БЕЗПЕКИ, ТЕПЛА, СТАБІЛЬНОСТІ.

Всередині в них живе величезна потреба в любові — і такий же страх її втратити.

Тому вони сприймають близьку людину як крайність:

або «він найкращий, я його обожнюю»- ідеалізують;

або «він мене зрадить, не любить, зробить боляче»- знецінюють

Посередині — спокою немає !!!!

І тоді стосунки стають схожими на болючий внутрішній та зовнішній конфлікт, між ніжністю і болем.

Насправді це не про слабкість і не про примхи. Це про біль, який довго жив усередині — і тепер боїться знову втратити щось важливе.

Такі люди можуть бути неймовірно чутливими, щирими, пристрасними.

Вони здатні на глибоке кохання, але всередині постійно борються — між бажанням злитися з іншим і страхом бути пораненими.

І лише з часом, через розуміння себе, через підтримку й терапію, з’являється здатність бачити партнера не як ідеального чи поганого, а просто — живого.

Зі своїми рисами, проявами, поведінкою, але справжнього.

І тоді любов перестає боліти.

Вона стає тихою, глибокою, зрілою, довірливою.

Такою, у якій можна нарешті розслабитися — і дихати спокійно. 🤍

Запрошую, кому відгукнулося.

Я працюю з такими запитами.