Тетяна Пелех — психотерапевт, працюю з психосоматичними розладами. Займаюсь психодіагностикою та психотерапією тілесних симптомів, де важливо працювати не лише з проявом, а й із внутрішніми психологічними причинами. Вже на перших сесіях формується розуміння механізмів симптому та напрямку подальшої терапевтичної роботи. Працюю уважно, у безпечному контакті, з орієнтацією на глибокі й стійкі внутрішні зміни. Усі сесії проходять українською, щоб клієнти могли висловити себе рід

1. Чесність як ліцензія на агресію У клінічній психології фраза: «Я просто кажу правду» — класична раціоналізація. Людина заздалегідь знімає з себе відповідальність за наслідки й перекладає її на абстрактну «істину». Її мета — не прояснити ситуацію й не допомогти, а легально скинути внутрішню напругу. Тут правда використовується як інструмент удару, а не як засіб діалогу💔 2. Побутовий садизм, замаскований під принциповість Дослідження описують феномен everyday sadism — повся

На рівні емоційної зрілості. На рівні непрожитих травм. На рівні звичної моделі близькості. Фрейд писав: ми не можемо полюбити те, чого раніше не любили — ми завжди відтворюємо знайомий досвід. Те, що ви назвали “коханням”, часто насправді — впізнавання знайомого болю. Те саме, що ви терпите, що рятуєте, за що кричите, бо не можете витримати мовчання або дистанцію. Стосунки — це система. Вона тримається на балансі — навіть якщо він побудований на страху, співзалежності або ро

Зазвичай — тоді, коли людина вже перевантажена. Емоційно, психічно, тілесно. Часто це той момент, коли ловиш себе на думці: «Мені, мабуть, уже потрібен психотерапевт…» Ця думка не з’являється випадково. Вона приходить тоді, коли всередині вже занадто багато. Коли: ▫️ ти постійно в напрузі й не можеш розслабитися ▫️ емоції то накривають, то ніби зникають ▫️ тіло болить або виснажене, а лікарі кажуть: «усе нормально» ▫️ у стосунках і в житті повторюються одні й ті самі сценарії

У кожних стосунках є сліпа зона. Не тому, що ти поганий партнер. А тому, що психіка не бачить сама себе. Ти можеш бути впевнений, що «я ж стараюся». А партнер у цей момент відчуває холод, тиск або відсутність🥲 Тон, інтонація, пауза. Не слова - а спосіб бути поруч. Саме тут найчастіше і живе сліпа зона. Вона не відчувається як проблема. Вона відчувається як «зі мною все нормально». І саме тому партнер віддаляється, а ти не розумієш - чому🫂 Сліпу зону неможливо усвідомити сам

1️⃣ Зрада - не початок проблеми Вона з’являється там, де накопичувалася фрустрація: нестача тепла, уваги, контакту. 2️⃣ Зрада ≠ кінець любові Часто люди зраджують не тому, що перестали любити, а тому, що не витримали болю в стосунках. 3️⃣ Зрада знімає напругу, а не вирішує проблему Шукати тепло і бажаність у третіх людей — тимчасово. Джерело фрустрації залишається всередині стосунків. 4️⃣ Ваш біль — нормальний Злість, сум, розгубленість — природна реакція на втрату безпеки. 5

Ви керуєте процесами, але в якийсь момент стає зрозуміло: справжня складність - не в задачах, а в людях. ✨️ Напруга в колективі ✨️ Прихований опір ✨️ Конфлікти, які «ніби дрібні», але виснажують ✨️ Вигорання керівника Ситуації, де рішення є — але внутрішньо вони даються важко. Я працюю з керівниками закладів, власниками бізнесу та управлінцями, які стикаються з людським фактором управління — там, де регламенти вже не працюють. У фокусі моєї роботи: 🌱 психологія управління та

🌱 При фіброміалгії складно сказати, який симптом найважчий. Бо виснажує не щось одне — виснажує все разом. 🌱 Постійна тривога і напруга. Слабкість, ніби тіло не тримає. Біль у м’язах, хребті, внутрішніх органах — такий, що іноді неможливо зрозуміти, що саме болить. 🌱 Сильний біль у попереку може робити неможливими рух і сидіння, віддавати в ногу, різко прострілювати тіло й залишатися надовго. 🌱 І цей самий біль раптом відчувається в животі і вже незрозуміло: це кишківник,

Емоційна безпека — це не про ідеальні стосунки і не про відсутність конфліктів. Це про стан, у якому поруч з іншою людиною не потрібно постійно напружуватися, чекати небезпеки або бути напоготові. 🌱 Мені безпечно, коли немає напруги і конфліктів Для когось безпека — це тиша. Коли не кричать, не з’ясовують стосунки, не створюють напруги. Такій людині важливо, щоб усе було рівно й спокійно, бо будь-який конфлікт може внутрішньо відкидати її туди, де було нестабільно, гучно або

Багатьох лякає момент, коли вони нарешті кажуть «ні», обирають себе - і раптом тілу стає важко. Здається, що рішення помилкове, а кордони «не працюють». Насправді це природна реакція на зміни, а не відкат. (Зробіть глибокий вдих і відчуйте себе тут і зараз) Коли кордонів довго не було, тіло звикло жити в напруженні. Воно стискалося, терпло, заморожувало відчуття, щоб вижити. Це стало фоном і здавалося нормою. Ви могли навіть не помічати, скільки сили й енергії витрачалося, що

Про кордони часто говорять як про слова і поведінку. Але першими на здорові кордони реагують не думки — тіло. Коли кордони стають живими й достатньо надійними, у тілі з’являються конкретні зміни. 1. Зменшується фонове напруження Плечі поступово опускаються. Щелепи менше стискаються. Зникає постійна готовність «тримати удар». Тіло більше не живе в очікуванні вторгнення. 2. Дихання стає глибшим і вільнішим Безпечні кордони дозволяють дихати повними циклами. Зникає потреба затри

Коли людина тільки починає відстоювати себе, кордони часто стають жорсткими. Це не помилка. Це етап. Жорсткі кордони з’являються там, де довгий час кордонів не було зовсім. Вони потрібні, щоб зупинити вторгнення, тиск, використання. Щоб нарешті сказати собі й світу: «досить». Жорсткий кордон — це: • різке «ні» без пояснень, • дистанція замість діалогу, • закритість, напруга, постійний контроль, • відчуття, що потрібно весь час тримати оборону. Тут багато страху: якщо я по

Іноді стосунки закінчуються не тоді, коли люди сваряться, а тоді, коли тіло більше не може мовчати. 1. Мовчання, яке плутають із любов’ю Вона довго мовчала. Згладжувала сварки, пригладжувала напругу, робила вигляд, що «все добре», бо хотіла миру і близькості. Здавалося, що так має бути — любити, разом прожити життя, виховати дітей, підтримувати партнера. Але з самого початку очікування кожного з пари не збігалися. Кожен уявляв стосунки по-своєму, а насправді стикався з чужою

Випадково я потрапила в атмосферне місце — випити кулежанку кави. Ресторан був лише для гостей готелю, а я — не гість. Маленький подарунок життя. Поруч сиділи дві жінки. Я мимоволі стала свідком їхньої розмови — про труднощі, чиюсь поведінку, про складне. Як це часто буває, фокус був на негативі. Їхні доглянуті обличчя видавали втому й внутрішню напругу — ніби прожите вже осіло в рисах. У певному віці багато хто ніби починає носити на обличчі весь тягар свого життя. Наче цим

Іноді це виглядає дуже тихо. Без агресії і грубості. Навпаки — правильні слова, виважений тон, ніби турбота. Але між рядків відчувається дистанція. Наче людина стоїть трохи вище і дивиться згори — майже непомітно, але це відчувається. Це не завжди про гординю. Частіше — про спосіб виживання. Про досвід, де колись було небезпечно бути слабким, помилятися, не знати. Тоді контроль стає опорою. А з роками цей контроль починає поширюватися і на інших — через оцінювання, порівняння

Відпочиваю в санаторії. І тут — зустріч: мої пацієнти, які були в терапії 5–6 років тому. Звісно, я їх пам’ятаю. Так складається моє життя: де б я не була і куди б не поїхала, я знову і знову зустрічаю людей, які колись проходили у мене терапію. Ми трохи поспілкувалися. Вони поділилися дуже приватними подіями зі свого життя. І для мене це — про безпеку. Про той досвід, коли контакт не обривається разом із завершенням терапії, а переходить у щось внутрішнє — тихе, надійне, так

На перших місяцях війни моя знайома втратила чоловіка і залишилася зі своїм горем майже наодинці. Ми були в різних містах: я — у Києві, вона — далеко. Я підтримувала її, як могла. Поруч був ще її брат. І з часом стало помітно: інших майже не залишилося. Знайомі й подруги зникали тихо, без пояснень, ніби поступово відходили вбік. Вона питала, чому так відбувається. Я відповідала так, як відчувала: людям страшно бути поруч зі смертю, страшно залишатися біля того, що неможливо в

Ніби ноги не можуть знайти собі місця Коли людина не спить місяцями, тіло перестає бути фоном. Воно починає говорити дуже наполегливо. Людина лягає спати з реальною втомою і надією заснути. Але щойно стає тихо, з’являється відчуття, яке складно описати. Ніби ноги не можуть знайти собі місця. Не біль. Не судома. Просто неможливо лежати спокійно. Людина встає — стає легше. Лягає знову — усе повертається. Тижнями. Місяцями. Поступово з’являється не лише виснаження, а й сумнів: м

Колись вважали, що найважчий період життя — середина шляху. Але реальність змінилася. Сьогодні найглибші тривога, розгубленість і відчай переживають ті, кому 18–29 років.💔 Парадоксально, але з віком життя часто відчувається легше, а початок дорослого шляху — складнішим, ніж будь-коли раніше. Молоді люди стикаються з викликами, які раніше вважалися «дорослими» і далекими: 🌱 невизначеність 🌱 відповідальність 🌱 страх помилитися 🌱 тиск очікувань 🌱 самотність у виборі. Особл

Вони вловлюють найтонші зміни: інтонацію кроків, звук ключів, силу хлопка дверей. Ще в дитинстві вони навчилися зчитувати небезпеку з мінімальних сигналів — бо безпека залежала від непередбачуваних дорослих... З віком ця надчутливість не зникає. Вона трансформується у: 🌱 тривожність 🌱 гіперконтроль 🌱 постійне очікування загрози. Те, що колись допомагало вижити, у дорослому житті починає виснажувати. У роботі з такими станами важливо не просто говорити про симптоми, а бачит